Оксана Ветер
Оце боєць, оце сила духу!
Коли його вимінювали з полону, начальник контррозвідки незаконних збройних формувань «Хмурий» запитав: «Воювати ще будеш?»
— Буду! — відповів «Соболь».
— А чого ти такий наглий?
— Я чесний! — хрипло промовив полонений.
Завжди охайна форма, акуратна навіть тут, у полях, борідка срібліє на обличчі нашого героя, а козацький оселедець підтверджує статус справжнього запорізького воїна. Тільки очі, такі втомлені та сумні, виказують всю гіркоту пройденого та пережитого за три роки війни.
45-річний житель Бердянська не зміг спокійно дивитися на все, що відбувалося в сусідній області, адже розумів: якщо не почати діяти, то проросійські провокатори зі своїм «русским миром» та «мирними» демонстраціями, на яких нищилася державна символіка, розповзуться і по Запоріжжю. Тож без вагань пішов у батальйон «Донбас», який тоді формувався.
Потім були бої проти «лисичанського гарнізону великого війська донського», «казакі» якого за два дні здали Лисичанськ та тікали вглиб українського Донбасу, трохи згодом — визволення Попасної, а потім
А потім — «кровавий коридор» Іловайська, де й потрапив до полону. «Наші хлопці там були легкою мішенню для російських підрозділів, але навіть у такій ситуації давали «кацапам» по зубах, — згадує «Соболь». — Я добре пам’ятаю, як у полоні разом з іншими бранцями виносив тіла російських солдатів і так званих ополченців. В полоні було важко… — продовжує боєць. — Ті вояки мислять так, як їм нав’язала російська пропаганда: «бендерівські фашисти прийшли вбивати жителів Донбасу», і їх не хвилює, що закривати кордон від Росії, яка на той момент вже «віджала» Крим, йшли люди з усієї України — з південних регіонів, центральних, західних, північних, навіть з Донецької та Луганської областей. Два місяці провів у «есбеушних» підвалах Луганська. Потім почали міняти. Мені пощастило — був серед перших».
Повернувся, побув на домашній реабілітації. Втім не зміг Валерій довго сидіти вдома, хоча й має дружину та дітей, адже відчував, що потрібен тут, щоб цей клятий «русский мир» не дістався його рідного українського Бердянська, мобілізувався. Трохи згодом підписав контракт. В 2014-му був снайпером, зараз — командир бойової машини. Виконує поставлені бойові завдання на складному напрямку, де постійно намагаються проникнути ворожі ДРГ, та в них це не виходить.
Після Іловайська багато побратимів «Соболя» ще й досі вважаються зниклими безвісти, багато загинуло, ще більше поранено. Він знає, що завдяки тим хлопцям до його дому не дійшла «русская весна», яку зупинили в Донецькій області, де переважна більшість жителів саме через свої байдужість, пасивність та «нейтралітет» навесні 2014 тепер втрачають свої будинки, рідних та віру в мирне життя.
Війна триває, є поранені та загиблі наші хлопці є гірким підтвердженням того…
Іван БУРДЮГ