Ніколи немає впевненості у тому, що завтра ти не станеш безхатченком. Твоє житло може згоріти або тебе виженуть родичі, провернувши аферу чи через сварки чи особисту неприязнь. Також не сплять шахраї, які полюють на житло літніх людей та користуються «послугами» нотаріусів-спільників. Історія показує, що навіть працівники банків можуть залишитися без даху над головою. То як стати на ноги, якщо ти опинився у складній життєвій ситуації?
Проблема безхатченків існує в усіх країнах світу. Навіть у Німеччині за статистикою 2011 року їх було більше 200 тисяч. Франція тримала таку ж планку рівня безпритульних. Визначити точну кількість безпритульних людей неможливо, адже дуже часто влада не веде офіційного підрахунку таких осіб або ж вони самі не бажають реєструватися, бо великої користі це не приносить.
Європейські країни та їхні локальні муніципалітети намагаються вирішувати проблему людей без даху над головою. Проте їм простіше, адже їх хвиля людей без постійного місця проживання захлиснула на 30-40 років раніше, аніж нас. Тому у них виробилися механізми взаємодії держави, некомерційних громадських організацій та міжнародних фондів, завдяки яким їм вдається втримувати або ж навіть зменшувати кількість безхатченків. Цього, на жаль, не можна сказати про Україну. Адже на офіційному рівні цю проблему в Україні визнали тільки в 2005 році.
Давайте окреслимо, хто ж такі безхатченки. Серед них є два типи людей: вимушені безпритульні і волоцюги. Перші були порядними та довірливими людьми, які стали жертвами складних життєвих перепитій. Серед других можна спостерігати багато нероб та ледацюг.
Згідно з опитуваннями, практично половина безхатченків втратили дах над головою через розлучення та сімейні конфлікти, а також через шахрайство не без допомоги родини. Не більше 5% таких осіб втратили домівку через проблеми із алкогольною чи іншою залежністю. Також більше 10% безпритульних мають домівку в іншому місті, або ж навіть країні, але не повертаються через відсутність роботи чи соціальних контактів із родичами.
Також за різними оцінками, близько третини безхатченків в Україні – це колишні засуджені. Сам собою напрошується висновок, що в’язниці не здатні виконувати реабілітацію ув'язнених. Кожен десятий після виходу з місць позбавлення волі не потрапляє додому. Більшість з тих, хто звільнився просто не можуть знайти роботу.
Отож, які перешкоди з’являються на шляху людини, яка опиняється не за власною волею на вулиці? Якщо в неї немає документів, їй треба звернутися до управління Мінсоцполітики, там є відділ, який займається справами безхатченків. Проблема в тому, що часто на відновлення документів може піти кілька місяців і що робити протягом цього часу – ніхто не скаже.
Чисто теоретично можна влаштуватися у нічліжку. Але на практиці вже сьогодні вони усі переповнені. Але найбільшою проблемою є те, що з минулого року Верховна Рада прийняла поправки, які забороняють отримувати прописку у місці тимчасового проживання для людей, які не мають власного житла.
Що це для них означає? Хай навіть така, але прописка, дає змогу отримувати гарантовану соціальну допомогу від держави, з нею багато простіше влаштуватися на роботу. Також завдяки ній ці незахищені особи мають право отримувати передбачені законодавством медичні, освітні та соціальні послуги. Зараз за місцями тимчасової реєстрації громадян закріплено більше 30 000 людей і що з ними буде далі парламентарям байдуже.
Звісно, що наша держава не поспішає будувати соціальне житло для безпритульних. Але як тоді хоча б частково вирішити цю проблему? Час від часу лунають пропозиції про те, що варто утворити фонд, який буде займатися нічийним житлом. Річ в тім, що за законодавством спадщина, не переоформлена після смерті її власника протягом трьох років, куди входить також нерухоме майно, стає власністю держави. Таких будівель багато по містечках та селищах і вони руйнуються під плином часу або ж їх просто розбирають на цеглу. В разі, якби з’явився фонд здатний роздавати нікому не потрібне житло, що знаходиться у власності держави, було б набагато простіше. Безпритульні могли би оселятися в безхазяйне житло в невеликих селах і містах офіційно. Але іншою стороною медалі є те, що часто у таких населених пунктах немає роботи.
Особи, що працюють в нічліжках, кажуть, що проблема не вирішиться, поки бездомні не матимуть свого соціального житла, за яке вони будуть відповідальні і стануть самі оплачувати комунальні послуги. Також їм потрібна соціальна та психологічна адаптація, адже після років життя на вулиці змінюється світогляд та спосіб мислення.
Але якщо узагальнювати, то держава не надає достатньо уваги для безхатченків та не створює механізмів, за допомогою яких вони б отримали дах над головою. Такі люди не чекають допомоги від держави: вони або пробують вирішити свою проблему, або помирають взимку від банального переохолодження. Якщо українська держава крокує в напрямку Євроспільноти, то влада та громадські організації мають усвідомити, що права безхатченків мають захищатися так само, як і права інших громадян. Бо ніхто не знає, в якому становищі в скрутні часи сьогодення може опинитися кожен із нас.
Джерело:http://uapress.info