За 25 років своєї незалежності Україна, як молода держава, встигла пережити злети і падіння, але все ж залишається єдиною країною пострадянського простору, де не в'януть паростки демократичного суспільства. Які успіхи і невдачі можна згадати до чергового ювілею країни. Головним досягненням молодої держави можна вважати формування української політичної нації, яка навчилася відстоювати свої інтереси. Крім зовнішнього ворога української демократії в особі російсько-терористичних сил, існує і внутрішній ворог - олігархічна і корупційна система. Чи навчилося українське суспільство протистояти внутрішнім негативним процесам.
Перший крок до демократичного суспільства був зроблений в 1991 році, з моменту проголошення незалежності України і виходу країни з під контролю Радянського союзу, який був швидше колоніальною імперією, ніж співтовариством. Далі молода держава зіткнулася з низкою проблем, які виникли через самостійний курс держави. Довелося вводити власну грошову одиницю - гривню, зміцнювати свої позиції на світовій арені.
Але ось що цікаво, вибравши курс розвитку на демократичне суспільство, за 25 років відбувалися неодноразові спроби повернення в управлінні країною пострадянських методів. Опорою радянського стилю управління державою були партократія і бюрократія. Акт проголошення незалежності України і відмову від старої радянської системи підписували і впроваджували в життя романтики, але з часом стався ренесанс старої радянської системи управління прагматиків. Колишні комуністичні лідери усіх рангів зайняли свої ніші в структурах нової української влади. Вчорашні члени КПРС і ВЛКСМ на словах декларували гасла незалежного демократичного суспільства, а на ділі закріплювали на практиці партійні методи колишньої УРСР.
Як і в радянську епоху, для показухи використовувалися будь-які досягнення українців у спорті і культурі. Незважаючи на провал на останній Олімпіаді в Бразилії, Україну можна вважати цілком успішною спортивною країною, яка своїми спортивними досягненнями прославилася на весь світ. Хто в цивілізованому світі не знає чемпіонів з боксу володарів колекції чемпіонських поясів професійного боксу - братів Кличко або володаря «Золотого м'яча» - футболіста Андрія Шевченка. До помітних культурних успіхів можна віднести перемогу Руслани на Євробаченні-2004. Але усі ці досягнення відносяться до зовнішнього іміджу України. Це зовнішня приваблива оболонка українського суспільства, візитна картка для іноземців. А як справи йшли з економікою країни? За 25 років незалежності, Україна так і не змогла домогтися хоч якогось економічного успіху. Крім того, в Україні існує тенденція постійної деградації економіки.
По суті справи, 25 років Україна гралась в побудову демократичного суспільства. З кожним таким кроком її знову затягувало в радянське минуле. Адже лідери країни проходили своє професійне загартування в радянській системі і тому керували державою, і мислили вони теж по радянськи. Шлях української держави нагадував кроки людини, яка застрягла в трясовині минулого і намагається дістатися до берега. Струсити з себе пострадянське болото суспільство могло лише в моменти двох Майданів. Але обидва рази виявлялося, що бруд старого пост-радянського мислення не дає рухатися далі і знову тягне на дно.
За двадцять п'ять років українське суспільство здійснювало один і той же цикл дій, в якому пострадянське минуле зміталося черговою революцією, але незабаром відбувався реванш старих сил і повернення старих методів управління країною.
Перша революційна ситуація назріла за президентства Леоніда Кучми. Після двох термінів тоталітарного правління президента Кучми, українцям стало зрозуміло, що пора вириватися з трясовини олігархічно-кримінального управління країною. Для того, щоб утриматися в президентському кріслі на повторних виборах, Кучма уклав угоду з кримінальними структурами східних регіонів України. Такий тактичний крок додав Кучмі голосів, але натомість довелося пустити до влади багатьох вчорашніх кримінальних авторитетів, які поступово ставали бізнесменами. Після «Помаранчевої революції» 2004 року кримінальні елементи отримали деякий політичний досвід і вирішили під шумок закріпитися у вищих ешелонах української влади. В той момент народ України відстояв позиції демократичних сил на президентських і парламентських виборах. Але незабаром стався реванш «Партії регіонів», який привів до другого українського Майдану 2013-14 років. Друга українська революція досі не досягла своєї мети, адже олігархічні клани в обнімку з корупційною системою, як і раніше, не здають своїх позицій. Влада і корупція досі приносять величезні доходи, тому стара система активно чинить опір.
Чому після другого Майдану ситуація відродження олігархічних кланів повторилася. Справа в тому, що за останні 25 років в Україні не приділялося уваги економічному розвитку. Хто б не приходив до влади, але жодних чітких економічних програм розвитку країни не застосовувалося, і навіть не планувалося. Великі інвестори боялися приходити в українську економіку, а великий вітчизняний бізнес жив за законами, які нагадували злодійські принципи швидкого і не зовсім законного збагачення. Усі більш-менш прибуткові підприємства і ринок енергоресурсів потрапили в руки олігархів, для яких були невідомі закони економіки.
Вийшла парадоксальна ситуація - в аграрно-індустріальній країні з запасами власних викопних ресурсів правили бал ті, хто вміло приватизував окремі галузі і дохідні підприємства. Таким чином, індустрія і ринок енергоресурсів опинились в руках жменьки олігархів і монополістів, для яких влада була певною індульгенцією. Тобто весь прибутковий і перспективний український бізнес був сконцентрований в руках олігархічних кланів. Інша частина більш дрібних бізнесменів мала можливість отримувати політичний «дах» для успішного ведення бізнесу. Організувалася особлива система економічних відносин, в яких успіх бізнесу залежав від причетності до тієї чи іншої політичної структурі.
І тут можна згадати вислови теоретиків революцій, які попереджали, що безмежна концентрація засобів виробництва і вироблених благ в руках монополістів веде до революційної ситуації. Що і сталося на двох українських Майданах.
Українці розуміли, що величезні кошти сконцентровані в руках олігархів, які звикли до швидкого особистого збагачення. Реформи для олігархів і корумпованих чиновників означають кінець швидких і величезних заробітків. Прихід в українську економіку іноземних інвесторів означає для українських олігархів зміни правил гри і кінець їх монополіям. Олігархам звичніше створювати свої капітали за власними законами ринку. Але така політика веде країну до економічної деградації.
Так що основним досягненням українського суспільства можна вважати формування української політичної нації, яка загартувалася в двох Майданах і зараз протистоїть старій олігархічній і корупційній системі. За двадцять п'ять років українська економіка перетворилася на економічні групи політичних сил і окремих олігархічних кланів, які існують за своїми особливими правилами. Україна завжди мала величезний професійний і економічний потенціал, але лише через 23 роки почали відбуватися реальні реформи. Якщо зараз суспільство не зажадає від влади змінити традиційну систему розподілу сфер впливу і доходів, в яких беруть участь лише олігархічні групи і політичні сили, реформи будуть простою формальністю. При цьому конфлікт інтересів між надбагатими людьми і рештою населення України буде наростати і може привести до нових революційних ситуацій.